Моїй матусі

Мамо, матуся, лагідна ненька, Пташечка мила моя, дорогенька… Ти – найдорожча у цілому світі, Як же без тебе, люба, прожити!.. Я б прихилила високеє небо, Щоб не марніло личко у тебе, Щоб не вкривались смутком щоночі Зоряні, ніжні, мамині очі. Я поцілунками хочу їх вкрити, Щоб тобі легше жилося на світі. Я б віддала їм всю душу і силу, Щоб не хворіла матусенька мила. Рученьки ніжні, ласкавії, милі… Скільки ж вони вже роботи зробили? Хай їх весняне сонце голубить, Так, як і я, хай матусю полюбить. Ти ж бо єдина, коханая, рідна, Як же мені ти, матусю, потрібна! Хай же завжди тобі сонечко світить Й доля дарує многії літа.

Чому так гірко і чому так зимно?..

Неначе сон… А я ж не сплю…

Блідими пальцями, немов чужими,

Я прагну витерти сльозу…

Та все ж перлинка покотилась,

Мов очі випила ясні…

Чи що було?... Чи все наснилось

В тяжкому маренні мені?..

Я хочу крикнуть, та не можу…

Неначе сил не вистача…

А лише біль я множу, множу…

Ну як від болю не кричать?..

Душа, мов чаша, в яку трунок

Налив хтось згаряче мені…

І той останній поцілунок

Лежить, немов тягар, на дні…

Любов… Кохання… Що за муки?..

Мелодії сумні й ясні.

Й твої обійми й ніжні руки…

Вони були?.. Чи це у сні?..

Збудись, проснись, відкрий же очі!

Прошу, повір, цей сон мине…

Світанок змінить темінь ночі,

І сонце вигляне ясне.

І сльози душу відігріють,

Омиють зранені серця.

І щастя прийде, будуть мрії

Бентежить юних без кінця.

Бо все так просто, що аж лячно:

Для чого ж муки пережить?..

Щоб ми почули, як прекрасно

Кохання музика бринить…

Заблукала осінь у тумані…

Проронила сльози дощові…

Шепотіла осінь: «Мало, мало,

Залишила сліду у траві…»

Шепотіла, тихо шепотіла…

Золотавим сипала листом…

Пухом лебединим пролетіла,

Клином журавлиним за селом…

Заблукала осінь, затремтіла

Гроном горобини у саду…

«Осінь, осене, красуне мила…

Де тебе знайду я, де знайду?

Одзовись до мене, чарівнице,

Закружляй у мареві дібров,

Павутинку бабиного літа

Заплети у коси мені знов.

Щоби я була , як ти - красуня,

Від якої зір не відвести…

Зорянії ночі подаруєм…

Закружляєм разом: я і ти…»

Заблукала осінь у тумані…

Проронила сльози дощові…

Шепотіла осінь: «Знаю, знаю…

Залишу надію я тобі…»

Життя людське… Життя…Життя моє…

Так схоже на калину за віконцем…

Суцвіттям білим грає-виграє,

 І гілочками тягнеться до сонця.

Життя моє, як чистий лист паперу,

Що напишу я на листочку цім?

Чи зможу я залишити слідочок

На тім широкім шляхові людськім?

Хотілося б так жити, щоб не тліти,

А дарувати радість і тепло.

Хотілося б так жити, щоб горіти,

Щоб людям поруч затишно було.

Хотілося б пройти світ добротою,

Бо лиш вона спасіння всім дає,

Щоб завжди залишатися собою,

І не зганьбити щоб ім’я своє.

Так хочеться не знати лицемірства,

А лише щирість бачити в очах.

Щоб в людях не було надмірства

До тих, хто по-інакшому торує шлях.

Щоб не було блюзнірства і насильства

Ні в думках, ані вчинках, ні в словах.

Щоб лиш любов, а не презирство

Читалася у трепетних вустах.

Щоб ми були терплячі і терпимі

Один до одного, бо так хотів би Бог.

Щоб душі були чистими, любили,

Не знали ані горя, ні тривог…

Щоб доля завш приводила мене

До материнського порога.

Де б перед цим я не була,

Куди б не завела дорога.

Щоб мала сили принести

Для інших щастя, хай і небагато.

Щоб не залишились борги

І їх було б кому віддати.

Щоб, коли прийде час зими –

Не соромно дивитись в очі...

І журавлиними крильми

Прошелестіти в темінь ночі…

Та все ж залишити свій слід

На тій землі, де народилась,

Де за віконцем в білий світ

Калини гілочка схилилась...

Моє невеличке захоплення

Тарасові очі

Як святу реліквію, як хліб на столі,

Берегли у хаті дорослі й малі

В східному куточку, де образів ряд,

Рушником уквітчаний портрет Кобзаря.

Дивляться з портрета у душу мені:

Тарасові очі добрі і сумні.

То не просто очі – то совість людська,

Чисті і глибокі, як Дніпро-ріка.

Ніби хочуть знати, як живемо ми,

І чи можем зватись гідними людьми.

Чи несем у серці його заповіт,

Що десятки років знає цілий світ.

Що ж мені сказати, що відповісти?

Вірші його знаєм, любим я і ти…

Що сторінки книги його «Кобзаря»

Для всього народу – провідна зоря.

І лани широкополі, і Дніпро, і кручі

З кожним роком все кращають, ніби сад квітучий.

Намагаємось ми жити, як мріяв Тарас,

Хоч багато ще роботи тут чекає нас.

Як зростем, будем трудитись для неньки - Вкраїни,

Щоб життя було щасливим в кожної людини.

Щоб сім’я була велика, сім’я вольна, нова,

Щоб гордились ми довіку українським словом.

Щоб завжди із нами поряд була книга ця,

І Тараса віще слово проникло в серця.

Щоб душа людська ясніла, як в небі зоря,

Щоб не соромно дивитись в очі Кобзаря.

Ода Дніпрогесу

Красо Запорізького краю,

Великий трудар, Дніпрогес!

Ти з праці людської вродився,

І після війни ти воскрес.

Несеш ти і радість, і світло,

Як в давні віки Прометей.

Даруєш майбутнє ти дітям,

Й надію для добрих людей.

То ж вічно живи, Дніпрельстане,

Як втілення людських висот.

Нехай скрізь добробут настане,

Щоб квітнув вкраїнський народ.