Моїй матусі

Мамо, матуся, лагідна ненька, Пташечка мила моя, дорогенька… Ти – найдорожча у цілому світі, Як же без тебе, люба, прожити!.. Я б прихилила високеє небо, Щоб не марніло личко у тебе, Щоб не вкривались смутком щоночі Зоряні, ніжні, мамині очі. Я поцілунками хочу їх вкрити, Щоб тобі легше жилося на світі. Я б віддала їм всю душу і силу, Щоб не хворіла матусенька мила. Рученьки ніжні, ласкавії, милі… Скільки ж вони вже роботи зробили? Хай їх весняне сонце голубить, Так, як і я, хай матусю полюбить. Ти ж бо єдина, коханая, рідна, Як же мені ти, матусю, потрібна! Хай же завжди тобі сонечко світить Й доля дарує многії літа.

Чому так гірко і чому так зимно?..

Неначе сон… А я ж не сплю…

Блідими пальцями, немов чужими,

Я прагну витерти сльозу…

Та все ж перлинка покотилась,

Мов очі випила ясні…

Чи що було?... Чи все наснилось

В тяжкому маренні мені?..

Я хочу крикнуть, та не можу…

Неначе сил не вистача…

А лише біль я множу, множу…

Ну як від болю не кричать?..

Душа, мов чаша, в яку трунок

Налив хтось згаряче мені…

І той останній поцілунок

Лежить, немов тягар, на дні…

Любов… Кохання… Що за муки?..

Мелодії сумні й ясні.

Й твої обійми й ніжні руки…

Вони були?.. Чи це у сні?..

Збудись, проснись, відкрий же очі!

Прошу, повір, цей сон мине…

Світанок змінить темінь ночі,

І сонце вигляне ясне.

І сльози душу відігріють,

Омиють зранені серця.

І щастя прийде, будуть мрії

Бентежить юних без кінця.

Бо все так просто, що аж лячно:

Для чого ж муки пережить?..

Щоб ми почули, як прекрасно

Кохання музика бринить…

Заблукала осінь у тумані…

Проронила сльози дощові…

Шепотіла осінь: «Мало, мало,

Залишила сліду у траві…»

Шепотіла, тихо шепотіла…

Золотавим сипала листом…

Пухом лебединим пролетіла,

Клином журавлиним за селом…

Заблукала осінь, затремтіла

Гроном горобини у саду…

«Осінь, осене, красуне мила…

Де тебе знайду я, де знайду?

Одзовись до мене, чарівнице,

Закружляй у мареві дібров,

Павутинку бабиного літа

Заплети у коси мені знов.

Щоби я була , як ти - красуня,

Від якої зір не відвести…

Зорянії ночі подаруєм…

Закружляєм разом: я і ти…»

Заблукала осінь у тумані…

Проронила сльози дощові…

Шепотіла осінь: «Знаю, знаю…

Залишу надію я тобі…»

Життя людське… Життя…Життя моє…

Так схоже на калину за віконцем…

Суцвіттям білим грає-виграє,

 І гілочками тягнеться до сонця.

Життя моє, як чистий лист паперу,

Що напишу я на листочку цім?

Чи зможу я залишити слідочок

На тім широкім шляхові людськім?

Хотілося б так жити, щоб не тліти,

А дарувати радість і тепло.

Хотілося б так жити, щоб горіти,

Щоб людям поруч затишно було.

Хотілося б пройти світ добротою,

Бо лиш вона спасіння всім дає,

Щоб завжди залишатися собою,

І не зганьбити щоб ім’я своє.

Так хочеться не знати лицемірства,

А лише щирість бачити в очах.

Щоб в людях не було надмірства

До тих, хто по-інакшому торує шлях.

Щоб не було блюзнірства і насильства

Ні в думках, ані вчинках, ні в словах.

Щоб лиш любов, а не презирство

Читалася у трепетних вустах.

Щоб ми були терплячі і терпимі

Один до одного, бо так хотів би Бог.

Щоб душі були чистими, любили,

Не знали ані горя, ні тривог…

Щоб доля завш приводила мене

До материнського порога.

Де б перед цим я не була,

Куди б не завела дорога.

Щоб мала сили принести

Для інших щастя, хай і небагато.

Щоб не залишились борги

І їх було б кому віддати.

Щоб, коли прийде час зими –

Не соромно дивитись в очі...

І журавлиними крильми

Прошелестіти в темінь ночі…

Та все ж залишити свій слід

На тій землі, де народилась,

Де за віконцем в білий світ

Калини гілочка схилилась...

Моє невеличке захоплення

Тарасові очі

Як святу реліквію, як хліб на столі,

Берегли у хаті дорослі й малі

В східному куточку, де образів ряд,

Рушником уквітчаний портрет Кобзаря.

Дивляться з портрета у душу мені:

Тарасові очі добрі і сумні.

То не просто очі – то совість людська,

Чисті і глибокі, як Дніпро-ріка.

Ніби хочуть знати, як живемо ми,

І чи можем зватись гідними людьми.

Чи несем у серці його заповіт,

Що десятки років знає цілий світ.

Що ж мені сказати, що відповісти?

Вірші його знаєм, любим я і ти…

Що сторінки книги його «Кобзаря»

Для всього народу – провідна зоря.

І лани широкополі, і Дніпро, і кручі

З кожним роком все кращають, ніби сад квітучий.

Намагаємось ми жити, як мріяв Тарас,

Хоч багато ще роботи тут чекає нас.

Як зростем, будем трудитись для неньки - Вкраїни,

Щоб життя було щасливим в кожної людини.

Щоб сім’я була велика, сім’я вольна, нова,

Щоб гордились ми довіку українським словом.

Щоб завжди із нами поряд була книга ця,

І Тараса віще слово проникло в серця.

Щоб душа людська ясніла, як в небі зоря,

Щоб не соромно дивитись в очі Кобзаря.

Ода Дніпрогесу

Красо Запорізького краю,

Великий трудар, Дніпрогес!

Ти з праці людської вродився,

І після війни ти воскрес.

Несеш ти і радість, і світло,

Як в давні віки Прометей.

Даруєш майбутнє ти дітям,

Й надію для добрих людей.

То ж вічно живи, Дніпрельстане,

Як втілення людських висот.

Нехай скрізь добробут настане,

Щоб квітнув вкраїнський народ.

МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ

В молитві схиляю коліна,

Смиренно в молитві стою.

Молюся за тебе, Вкраїно,

За зірку щасливу твою.

Молюся за тебе, Вкраїно,

За весь український рід:

За Київ, Карпат полонину,

Буремний, знедолений схід.

Молюсь за натруджені руки

Стареньких і рідних таких.

Молюсь за дітей їх і внуків,

Щоб доля голубила їх.

Молюся за долю щасливу,

Яка десь блукає в світах.

Молюсь за пшеничную ниву

Й волошки у стиглих житах.

Молюся за всіх і за себе,

Щоб мали ми всі майбуття,

Щоб мирним було синє небо

І кращало наше життя.

          Новомиколаївський край

Там, де вітри буйні пшениці колишуть,

Де садів вишневих білий цвіт-розмай.

Там росте і квітне у степу таврійськім

Новомиколаївський, милий серцю край.

                             

Тут козацькая слава,

Хліборобів держава –

Тут живу

Я, і рід мій тут жив.

Хай завжди процвітає,

Душі наші єднає,

Край мій рідний – земля трударів.

Тут на кожнім кроці у землі в обіймах,

Людська праця й подвиг споконвік живе.

Наш народ – звитяжець у трудах і війнах

Щедро кров’ю й потом оросив тебе.

Земле люба, мила, сторона кохана,

Де лунає ніжно пісня солов’я.

Новомиколаївська, степова, духмяна

І до болю рідна Вітчизна моя!

Українській мові

Мово, рідна мово – диво світанкове

Мово українська – ясен світе мій.     

Ти – води краплина спраглому в поході,

Ти – мого народу оберіг святий.

Через лихоліття, бурі і незгоди,       

Крізь терни до зірок пролягав твій шлях.

Мово милозвучна рідного народу,

Ти – його спасіння, ти – його життя.

Бо в тобі усе є: сльози і кохання,      

Радощі і смуток, вічність і буття…

Ти – легенький шепіт і тихе зітхання,        

Ти – небесне диво вічного життя.

Ти – муза Шевченка й Лесі Українки,

Ти – «Зів’яле листя» Івана Франка.

Мова українська Мирного й Гребінки,     

Рядки Симоненка і Марка Вовчка.   

Я без тебе, мово, ніби птах без неба,

Що злетіти хоче в безмежну блакить…

І тебе не лише знати й вчити треба,

А тобою дихать і тобою жить.

          Моїй родині

Тихий літній вечір стука у віконце,

За далекий обрій вже сідає сонце.

А в дворі бабуся щедрий стіл накрила,

Бо до неї їде вся родина мила.

І тоді лунає пісня голосиста

Про хліба пахучі й білосніжну вишню,

Про зозулю-матір і про рідну дочку,

Про косу дівочу й вишиту сорочку.

А сусіди вийшли, щоб ту пісню чути,

Нею милуватись і тихо сплакнути.

І щоб завтра вранці бабусі сказати:

«Коли ж ваші рідні будуть ще співати?»

А бабуся горда, що така родина,

Каже: «Дружно жити ми усі повинні…»

Та блакитні очі чомусь смутком вкриті.

Чому ж ви сумуєте, люба, розкажіте?

Що життя спливає, мов ріка неспинна,

І що з кожним роком рідшає родина.

Дорогих немає уже поряд з нами,

Вже сивіють коси і в моєї мами.

Долю не змінити і не повернути,

Хоч би як хотілось мені ще почути

І бабусю Надю й дідуся Івана…

Нехай буде пухом їм земля кохана.

Та нехай спливають і дні, і години…

Вони завжди в серці – дорогі, любимі.

Бо завжди зі мною ті пісні дитинства,

Бо ми всі – родина і цим ми гордимся.

Гордимось не крамом, а душі багатством,

Дружною сім’єю і родинним братством,

І тими піснями, що в дворі лунали,

Завдяки родині ми людьми ставали.

моя родина