Моїй родині

Тихий літній вечір стука у віконце,

За далекий обрій вже сідає сонце.

А в дворі бабуся щедрий стіл накрила,

Бо до неї їде вся родина мила.

І тоді лунає пісня голосиста

Про хліба пахучі й білосніжну вишню,

Про зозулю-матір і про рідну дочку,

Про косу дівочу й вишиту сорочку.

А сусіди вийшли, щоб ту пісню чути,

Нею милуватись і тихо сплакнути.

І щоб завтра вранці бабусі сказати:

«Коли ж ваші рідні будуть ще співати?»

А бабуся горда, що така родина,

Каже: «Дружно жити ми усі повинні…»

Та блакитні очі чомусь смутком вкриті.

Чому ж ви сумуєте, люба, розкажіте?

Що життя спливає, мов ріка неспинна,

І що з кожним роком рідшає родина.

Дорогих немає уже поряд з нами,

Вже сивіють коси і в моєї мами.

Долю не змінити і не повернути,

Хоч би як хотілось мені ще почути

І бабусю Надю й дідуся Івана…

Нехай буде пухом їм земля кохана.

Та нехай спливають і дні, і години…

Вони завжди в серці – дорогі, любимі.

Бо завжди зі мною ті пісні дитинства,

Бо ми всі – родина і цим ми гордимся.

Гордимось не крамом, а душі багатством,

Дружною сім’єю і родинним братством,

І тими піснями, що в дворі лунали,

Завдяки родині ми людьми ставали.