Тарасові очі

Як святу реліквію, як хліб на столі,

Берегли у хаті дорослі й малі

В східному куточку, де образів ряд,

Рушником уквітчаний портрет Кобзаря.

Дивляться з портрета у душу мені:

Тарасові очі добрі і сумні.

То не просто очі – то совість людська,

Чисті і глибокі, як Дніпро-ріка.

Ніби хочуть знати, як живемо ми,

І чи можем зватись гідними людьми.

Чи несем у серці його заповіт,

Що десятки років знає цілий світ.

Що ж мені сказати, що відповісти?

Вірші його знаєм, любим я і ти…

Що сторінки книги його «Кобзаря»

Для всього народу – провідна зоря.

І лани широкополі, і Дніпро, і кручі

З кожним роком все кращають, ніби сад квітучий.

Намагаємось ми жити, як мріяв Тарас,

Хоч багато ще роботи тут чекає нас.

Як зростем, будем трудитись для неньки - Вкраїни,

Щоб життя було щасливим в кожної людини.

Щоб сім’я була велика, сім’я вольна, нова,

Щоб гордились ми довіку українським словом.

Щоб завжди із нами поряд була книга ця,

І Тараса віще слово проникло в серця.

Щоб душа людська ясніла, як в небі зоря,

Щоб не соромно дивитись в очі Кобзаря.